Мова

Мова

04.08.2004 12:00

Рейтинг: 0,00 (0)

Поэт: Семен Венцимеров

Серия стихов: Города 2

Я зрiдка згадую той час,
Коли я жив ще в Украiнi.
I залишилася вiднинi
Лиш мова, що еднае нас.

Вона скрiзь душу мов рiка,
Тече i не питае згоди
I не даруе насолоди,
А начебто чогось шука,

Комусь в душi моiй гука,
На що немае вiдгомону.
Хiба сльозу мою солону,
Давно вже висохлу, чека?

Без жодних планiв i надiй,
Без зволiкання, без умови,
Тече рiка цiеi мови,
Самотнi човники на нiй.

А кожний човник е то е спогад
Про давнi села i мiста
Про нiжний потиск, довгий погляд
Несмiлу радiсть або страх.

Та рiчка, темна i бурлива
В своiй ховае глибинi
Секрет, чому я нещасливий,
Чого бажаеться менi.

Я, може, навiть здогадався,
Чому, почавшись iз струмка,
Мене не покидае дар цей,
Ця успадкована рiка.

Чому вона менi шепоче
Ti вiршi, що давно не чув:
Про чорнi брови, карi oчi,
Що я iх майже позабув,

Омрiянi caдки вишневi,
Про степ, i море, i шляхи,
Про зiроньки у темнiм небi...
О, зрозумiло: за грiхи

Таку менi обрали кару:
Не забувати нi на мить
Все те, що втратив i шукаю,
Що неможливо не любить...

...Я зрiдка згадую той час,
Коли я жив ще в Украiнi.
I залишилася вiднинi
Лиш мова, що еднае нас

Теги: дар, села