Колір Грози

Колір Грози

25.01.2019 02:50

Рейтинг: 0,00 (0)

Поэт: Кміт Ольга

Серия стихов: Без серии

Ольга Кміт


КОЛIР ГРОЗИ
















ББК…
К…










Перша поетична збірка тернополянам Ольги Кміт наскрізь лірична. Через власне образне світосприйняття молода поетеса поринає у роздуми над сьогоденням, торкається чуттєвої струни кохання, розкриваючи у слові найсокровенніші куточки душевних тайників.
Для широкого кола читачів.
Редактор Володимир Кравчук, член Національної спілки письменників Україна.















© О. М. Кміт, 2018
© В. Я. Кравчук, передмова, 2018
ISBN…. © «Терно-граф», 2018

Доторкнутися кольором до слова

Доторкнутися кольором до слова, звісно, може художник. Чи можливо намалювати вітер без поруху дерев, листків, а хвилі - без води?.. Це спало мені на думку, тільки-но прочитав назву цієї першої збірки "Колір грози". Який же він? Відповім: такий, як і колір думки. Отже, Ольга Кміт, яка стає на поетичну стежину, мислить образно. Без образності та метафоричності поезія блякне, стає кволою. Але це не про написане Ольгою, не про її недомовленість у віршах, як ось тут: "Хтось мої кольори украде як чужі, Щоб залишитись...". Таке письмо, як на мене, перспективне і обнадійливе. Працюючи у традиційному віршотворенні, молода поетеса старається вийти за межі банального забарвлення фраз, що прослідковується навіть у назвах творів, а саме: "Згубити барви", "Небо лягло на душу", "Замість тисячі днів" та ін. Творчість для автора - це праця, злети й падіння, втома і радість. Ольга Кміт це усвідомлює, про що засвідчують такі рядки:
"Я би віддала ці втомлені крила,
Я б пересіла в потяг.
Блискавки сяють, почалася злива...
Тільки веселка - потім..."
Тож вірю, що молодий автор зуміє вміло доторкнутись кольором до слова, опоетизувати його із добром донести до вимогливого читача.

Володимир Кравчук, поет, редактор, член Національної спілки письменників Україна.








Розділ 1
Колір грози


Білий вовк

Ти відпусти мене, мій білий вовче
Я все одно з тобою одинока.
Зелений ліс пожовк, й мені шепоче,
Що я до тебе не знайду і кроку.

Бо твої очі сірі, наче дим,
Бо твої мантри тільки про свободу…
І хтось далекий знов стає чужим,
І хтось моїм не був ніколи зроду…

Ти мій міраж…і я не ступлю й кроку,
З тобою ми ділили навпіл осінь.
Тож відпусти мене у світ широкий
Немов весняний вітер у волоссі…

Амур

В Амура мого не стріли, він носить з собою кинджал…
Він переплутав все, і зовсім не те сказав.
І голос в трубці бринить, й зривається, мов струна…
Мій Амур не такий, як всі, та це не моя вина.

Переплутавши геть усе, він стріляє для того, щоб вбити:
Не встигнеш йому й сказати, що можна було любити…
Мій голос тремтить в телефоні, і рвуться по черзі струни,
Не додавши йому ніколи , ні радості, ані суму…

Місто

Не спиться місту в сутінках задум,
У сяйві ліхтарів і сонних фар,
Й мені не спиться, звідкіля цей сум?
Нервові кроки міряють бульвар.

Й на серці казна-що, лише б не втома…
Знімаю маску, стало з нею тісно,
Так легко нам буває тільки вдома…
І осінь порина в туман над містом.

Співає потяг, а в думках тривога:
Чи кожен вогник має догоріти?
Ліниво простягається дорога…
Чи кожна радість має доболіти?

Заснуло місто, затихає шум,
Заснуло місто в світлі сонних фар.
Мені ж не спиться, звідки стільки дум?
Повільні кроки міряють бульвар…

Лабіринти

В комУсь залишаю частину душі,
Й неумію прощатись…
Хтось мої кольори украде як чужі,
Щоб залишатись…

Переплутати власні й твоЇ лабіринти,
Не розплутати сни…
Й дізнаватися хто ти насправді, з ким ти
Аж восени.

Хтось мої кольори невблаганно краде,
І його не здогнати.
Мою осінь у скриню трофеїв складе,
Щоб її не шукати…

Півкроку

Нема запитань, і відповідь не болить,
Несамовито тільки штурмує море.
Я просила тебе зоставатись іще на мить,
Я пам’ятаю, як нам світили зорі.

Немає питань, й мовчать по кутках думки,
Лише поглядають, іноді, ненароком.
Мені б доторкнутись ніжністю до руки,
Але від тебе до мене завжди півкроку.

***

Проникаєш крізь пори фарбами
Чорними, білими, синіми...
Ти вибухаєш кранами,
Виливаєшся з неба зливами...

Тебе неможливо пробачити
Весною і вікнами сивими,
А більше нічого не значити
Та бути щораз незримими

Тому пориваюсь іноді
Із розпачу феєрверками
У тобі блукаю фільмами
Сумними, але відвертими

В думки я вриваюсь кадрами
Зовсім несвоєчасними,
А ти в мені тільки фарбами
Чорними й білими гаслами

До ранку…

Ця кришталевість до ранку розтане-
Рахую секунди…
Прощаюсь з тобою, бо ранок настане-
Ще поки не сумно…

Ти кажеш: «побудь ще». Та чую як тане
Ще одна мить…
Іти би чимшвидше, піти би спонтанно
Допоки горить…

Ти кажеш: «Побуть ще, допоки світанок,
Світанок як в сні…»
Я кажу, що буде… я кажу: «…ще ранок»
Та знаю, що ні…

Візаві

Відгомін все ще…круги на воді…
Тихіше й тихіше…втома
Про що говорили, мій візаві?
Ця пісня мені знайома…

Закінчимо все, що почали тоді
На тій же надривній ноті…
Де зоряна ніч, і співаю тобі
Про все, що не сталось потім

Синє небо несамовите

Синє небо несамовите. Що до неба нам, дорогий?
Нам сценарій би цей змінити, і почати б писати свій…
Ти ідеш, наче в поле бою, я іду як в німі монахи
Не питатися що з тобою? Бути вільними, наче птахи?

Бо заповнити серце нічим, тільки порожньо як в пустелі
Що віддати я можу більше, як в душі мов старій оселі?
Синє небо несамовите, небо хмуре аж до грози
Нам би трішечки відпочити…потім кинутись хто куди

***

Як пісок висипаюсь із твоїх рук.
Дивишся в порожнечу.
Форму міняю, і колір, й звук…
Зміст, послідовність, вечір…

Стікаю водою, що крізь долоні,
Зненацька і невловимо
Зникаю, як ти і хотів, сьогодні:
Без рамок, без форм, і рими

Ти вибираєш

Ти вибираєш: Єва, а чи Ліліт,
Хто відчайдушний і не зруйнує світ…
Очі твої сумні, на губах вино,
Бо тобі наперед відомо про все давно

І не сховатись…може поміг би грим,
Якби ти не став для себе таким чужим.
І без різниці Єва, а чи Ліліт,
Не примирити навпіл розбитий світ

Думки

Думки мої стали білими
В літню холодну ніч.
Станеш моїми стрілами -
Будемо пліч-о-пліч

Думки мої стали сірими,
Плащ під дощем промок
Станеш моєю вірою
Ще на наступний крок

Думки мої стали чорними
Тільки одні думки…
Давай я прикинусь вороном
Випустиш із руки.

Небо лягло на душу

Місто нічне живе своїм нічним життям,
Зранку не здогадатись які тут були світи!
Минається стрімголов все непідвладне нам,
Відбудуєш мені колись з попелу всі мости?

Збудуєш мені колись замок з згорілих дров?
Після дощу так тепло небо лягло на душу…
Так, я тебе любила…в мене така любов
Скелю твою бурхливим морем своїм не зрушу

***

Не думай багато…не думай, лише не думай…
Я поряд з тобою… значить, достатньо цього.
Вже розірвались навіть надійні струни,
І не знайшлось для пісні й одного слова….

Не думай багато, думки не наповнять храми,
Так не знайдеться істина, й ні на мить
Не заповнить собою прірву що між світами,
Не думай багато…просто нехай горить

Згубити барви

Згубити барви, наче діамант,
Згубити, наче власну серцевину
Суттєвішу за будь-який талант,
Й шукати до знемоги, беззупинно.

Лише на мить побачити здаля,
Як кольорами сяє та іскриться,
Як під ногами знов тверда земля ,
Коли стоїш так міцно, і не сниться...

Згубити барви, як згубити день,
як тільки ніч зосталася в долоні.
Я би віддала радість всіх натхнень,
Лише б не бути в неї у полоні.

Шукати барви, наче діамант,
Шукати кольори свої я мушу,
Бо їх губити справжній мій талант…
Бо їх губити так, як власну душу…

Скелети в шафі

Світ як мозаїка, скніють «скелети в шафі».
Кажеш: все добре…краще б тебе не знати.
Сторожую скелети, в місячну ніч не сплю,
Співають вони сонети, а я ловлю.

Кажеш: все добре ,а я і не знаю як…
Тісно у грудях й так, наче дим в очах,
Говорю тобі що сумно, а в глибині,
Шепчуть скелети, що холодно не мені.

Грози

Ламались замкИ й розривались завіси.
Натягнуті мої нерви.
Не знаю ніколи що буде опісля,
Зараз усе маневри.
Тоді як чимдуж, щосили летиш,
Менше помітна втома,
Від того що ти ночами не спиш,
Від того, мов ти вагома.
Я би віддала ці втомлені крила,
Я б пересіла в потяг.
Блискавки сяють, почалася злива…
Тільки веселка потім…
Ламались замки й розривались завіси,
Вітер, такі прогнози…
І може кудись полетіла би звідси,
Але в мені ці грози…







Розділ 2
Осінь не для сну

Для відчайдушних

Осінь не для сну, для відчайдушних,
Розпростерлась тілом на асфальт,
Дивиться у дзеркало калюжі
Й бачить тільки безліч сірих пальт.

Осінь для іще живих душею –
Тих, хто знає, як вона болить.
Зупинись, як йдеш через алею
І відчуй це дихання на мить.

І знайдеш у ній свою співзвучність,
Дивлячись у вічі сірих площ,
Осінь не для сну, для відчайдушних,
Осінь всім хто розуміє дощ.

Терпінням й кавою

Запастися терпінням й кавою-
Жовтень кволий добіг до дна.
Я не знаю, чи я розраджую,
А чи зраджую так, хто-зна.

І не йметься чомусь й не пишеться,
Тільки мається, тільки мріється…
Як вогнем у степу залишитись
Й бути певним що хтось зігріється.

***

З присмаком кави бог,
З присмаком мого дому.
Кожен наступний крок -
Лише щоб забути втому.

Втомлений ти від сліз
Не співаєш пісень нікому
Відчайдушна уже «на біс»,
Зневіряюся я у всьому…

З присмаком диму- сум,
Ти зі смаком цигарок,
Тече в твоїх венах струм
Й лякає мене ударом.

***
Заколисує потяг…заколисує й сам не спить,
Та хіба тут заснеш- простягають дерева руки…
За вікном пролітає кожна наступна мить,
І від неї біжиш, й втомлений від розлуки...

Заколисує потяг, мерехтять ліхтарі й зірки,
Місяць червоний сплутався у деревах…
Я без форми і меж, я вживаюсь у всі рядки
Але бігти кудись. Не зупинятись. Треба.

Поверни, бо пора…

Як самого себе, ти боявся мене
Тільки потай дививсь, крізь штори.
Я була наче ніч, я була як спиртне…
Ти крізь мене побачив зорі.

Ти дивився й мовчав, розгубивши слова,
Їх не можна було зібрати
І таємно украв…поверни, бо пора
Мою нічку мені віддати.

Каравани слонів

Я далека стежина, по мені йдуть мільйони слонів,
Каравани слонів відтоптали горбисті плечі.
Я чекала на тишу, я чекала завітних снів,
Тільки мантри-думки: «Може іще не вечір».

Тільки хруст під ногами листя, я в лісі путь.
Освіжають дощі, розмивають усі сліди.
Каравани слонів, що стежиною йдуть і йдуть,
Каравани слонів, звідки вони й куди …

Ти мене не чекай

Не дивися на мене, не чекай більше моїх листів,
Я втомилась не знано від твого німого чекання.
Ти стоїш наче сторож, закований кольором слів,
І тоді як від слів зостається журливе зітхання.

Ти мене не чекай, я мов сніг…я тепер вже вода,
В мене інші світи, інша осінь й здивоване небо.
Ти так вірно сказав, і мені аж ніяк не шкода
Що тоді коли тепло пригадаю ще раз про тебе.

Знати міру

Осінь. І знову хочеться зняти шкіру…
Перевтілитись може просто в хто-зна кого.
кажуть, що в осені теж треба знати міру...
Кажуть, що треба знати межу всього.

І не слухайся серця, не шаленій щоразу,
Ми не будем ходити розхристані по межі,
Так як ніколи вже більше не будем разом,
Навіть в таємних глибинах на дні душі.

Осінь. І знов так хочеться зняти шкіру,
У надто чутливих немає таких заборон.
І падає листя в душу, втрачаю межу і міру…
В осені засинаю, світлим волоссям крон.

Блукати

Блукати в собі як в горах,
Де тут той знаний вихід?
Прийняти тебе, наче випити море
Бурхливе, несамовите.

Блукати в собі як в пустелі
Стежину б якусь знайти.
Ні знаків, ні книг, невідомі ці землі,
Не знаю куди іти.

Блукати в собі як в лісі
Під деревом прилягти…
Прийняти тебе, як же бути опісля?
Що скажуть мої світи?

***
Тоді, коли місяць п'яний
Дивиться в моє вікно,
У вазі троянда в'яне,
Їй і так все одно...
Падають зорі в туман,
Нічого їм втрачати.
Вперто співає кран,
І заважає спати...
Проситься в шибки дощ,
Хочу його впустити...
Вітер за моду також
Взявся під вікна вити...
Я ще тебе чекаю...
Мовчить німий телефон.
В чашці зима до краю.
Хочу, щоб це був сон.

Не жаль

Ні себе ні тебе не жаль,
Не зігрітися й не зігріти.
Коли небо, неначе сталь
Зостається любити вітер.

Коли небо знов мовчазне,
Неможливо нічого знати.
Не чекаю, що все мине
Не навчилася я чекати.

І нічого не шкода вже
Тільки втома, чужа ця втома …
Все навколо таке живе.
Як відчути що я тут вдома?


Як навчитись…

Як навчитись не бути кимось,
Не дивитись у ніч, мов воду,
Не шукати когось очима,
Не сповільнювати хОду,
Не захоплювати в душу,
Не вгризатися у слова,
Як зробити із моря сушу,
І пізнати, що я жива…
Не ловити крізь пори дим
І з людей не знімати маски…
Як не бути собі чужим,
У ілюзіях злої казки?

Ніжність

Неприкаяна ніжність... Що мені з нею робити?
Бо приходить котом, туди де не можна жити.
І незграбно тиняється пройденими шляхами,
І на душу лягає, й прикладає себе до рани.

Неприкаяна ніжність, вкласти б її в листа
Загорнути в конверт, відправити на край світу…
Ще обпікає сонце із того літа…
Дорога до тебе така, як в чужі міста.

***

Від кави, як від осені п’янію…
Не спиться, і тому не сняться сни…
Пробач, та я по-іншому не вмію,
Не вмію я чекати до весни…

Якщо прийду я, значить тільки в дощ,
Бо так вже довелось тебе зустріти…
А ти ідучи вздовж осінніх площ,
Подумай, що зумів мене зігріти.

Як буде гірко…буде гірко знов,
Бо ми вже розділили літній вечір…
В моєму серці осінь, а не кров,
І чари ночі падають на плечі

Від кави, як від осені п’янію
І знов не спиться, де ж ті диво-сни…
Пробач, таки по іншому не вмію,
Я тільки твій новий міраж весни.

***

Ми з тобою -так шкода -з різних сумних епох
Стоїмо на балконі: палиш, а я милуюсь
З фатальностей різних так, наче із висот
На своїй висоті ці пісні я тобі дарую.

Епоха між нами - більше ніж океан.
Стоїмо на балконі, кутаюсь в синій светр…
Я не даремно вірила своїм снам -
Від душі до душі більше, ніж кілометр.

Ефемерне

Я подарую осені крила
перетворившись в сон.
Ми лежимо, як важкезні брили-
Дихаєм в унісон.
Усе так реально, а я ефемерна,
і ти не даруєш тепла.
Я хотіла би бути безвольно-щедра
Щоб вірити в твої слова...
Твереза ця осінь, сувора й холодна
Жива, як саме життя
Уже заросла під ногами безодня
Лишилось лише знаття...
Я забираю в осені крила
Я покидаю сон.
Ти бачиш, я справді відчутна і зрима
Прощаємось в унісон.

***

Коли ейфорія перейде у агонію,
А насолода в біль...
Торкайся так ніжно до мене долонями,
Так як ніхто не вмів...

Я чую, як осінь наповнює душу,
Як переллє за край.
Я знаю, що зроду тебе не зворушу.
Та, все одно, обіймай...

***

Сюзанна, ти так хотіла…
Хто ж тепер винен…хто?
Якби ж ти інакше вміла,
Та й інше якби пальто…

А в грудях лише пожежі.
Вразливість зламає меч?
Теплом розтопити вежі?
Чого ж ти насправді ждеш?

І втома, як осінь - сіра…
Який загадковий зміст…
Ти більше за все хотіла
Над прірвою бачить міст.

Замість тисячі днів

День замість тисячі днів
День замість тисячі років…
А в нас кільканадцять снів,
І безліч спонтанних кроків.

Ти глянь яка ніч, які зорі!
А в нас назавжди півночі.
А в нас назавжди «ніколи»
На згадку про карі очі.

Це так, наче біль від тепла,
Як зустрітися вперше й востаннє…
А в нас кільканадцять годин,
Мовчазне і безглузде прощання.

***
Опиратися осені, бути тонким на грані…
Бо окутає, так й відірве від всіх земель.
Я не знаю хто я, що від осені вічно п’яний,
І у сірих дощах розчиняюсь немов акварель.

Та коли поневолить, огорне ласкаво й тихо,
Як надихатись нею…мало…мені б іще…
Тільки над прірвою осінь шепоче: дихай,
Доторкнися дощем до гарячих моїх плечей.

Тридцятий квітень

Море висушую в моїх мілких легенях ,
Відчайдушно уже не хотілось щораз тонути.
Квітень тридцятий тинявся навколо мене,
Змішував карти з різних колод. Як бути…

Як бути мені, як вітер стихає скрізь?
Тиша така, спокійно, пусті долоні…
Не рятую тебе, тому що мені не слід,
Й згадка про тебе не спопеляє скроні.

Як бути мені, коли невідомий зміст?
Квітень тридцятий всі відмінив прогнози.
Висушу море, стану на повний зріст…
Я зізнаюсь: іще не мої ці грози



В небі…

Дивись…
В небі пливуть кораблі…
в такому мілкому, як чашка червоного чаю…
Не злись…
сама упаду до землі із краю сторінки…
з обриву. ..
А за вікном летять голубі електрички…до дому.
Мій потяг стоїть прикутий до шпал і перону…
поглядом…
ловіть електрички.
І кожна наступна мить приблизить до тебе…
до себе приблизить…та потяг стоїть.
Не дивись…із неба летять кораблі –
зупинись…
на краю сторінки…











Розділ 3
Екзистенція

***
Скільки потрібно зневір, щоб навчитися вірити
І падати скільки, для того щоб міцно стояти?
Навчи мене дійсність сувору страхами не міряти,-
Навчи мене знати.
Скільки ще сліпнути знов, щоб навчитися бачити,
Скільки ще болю, щоб, зрештою, переболіло…
І в темноті я прикидаюсь зрячою-
Невміло.

***
Скільки Богів померли в війні за тебе,
То ж босим ходи по зеленій весняні траві,
То ж вільно дивись в чисте, безхмарне небо
На такій маловтішній, ураженій болем землі!

Скільки Богів безстрашно тебе боронили!
То ж танцюй відчайдушно, поки ще є снага!
Ти похмуро мовчиш, опускаєш додолу крила.....
Де невгамовна, вічна твоя жага?

Скільки богів залишилось із тобою
Вигравши бій. Чом же тобі не до сну?
Не до співу тобі, подивись, ти отримав волю,
Стільки богів дарували тобі весну!

Підійми свої крила, волю свою і руки,
Сильним, і мужнім будь, пам'ятай усе,
Стільки Богів назавжди поламали луки
За прийдешній твій день, що наступає вже…

***

Людина людині - дзеркало, розгадка, людина знак:
Людина людині- ключ, сходинка, не випадковість…
Картину складу із пазлів, тільки б дізнатись як.
Людина людині Тінь, людина людині - совість.

Я знову вночі не сплю , шукаю у комусь зміст…
До себе забутий шлях, покинуті магістралі…
Людина людині - подвиг, диво, людина міст,-
Прірва, або ліхтар , в темному задзеркаллі.

***

Я наситилась морем і випила зоряну ніч,
Не страшно нічого і може вже навіть не сумно.
Давай я приїду і скажеш мені віч на віч,
Що це нелогічно, неждано і якось бездумно.

Бо все тільки буря, як завжди, у склянці води,
Немає ніяких причин, як і в мого безсоння.
Та просто хотілось...хотілось кудись в нікуди,
І вічність на мить забажалось мені в долонях.

Ти кажеш…

Ти кажеш, я воїн, а в мене німіють руки…
Страх…
Ти кажеш, достойно боротись, ось твої луки,
маг
Ти кажеш, що в мене сила,
А я тільки чую, як голос у тебе ласкаво звучить…
Ти кажеш, підняти крила,
а я закриваю очі, і…гублю мить.

Ти кажеш: послухай іще, треба боротись, вставай.
А мені би лиш тихо опертись на твоє плече...чи в рай…
Ти кажеш: стривай,
Нам ще слід заслужити смерті, і все…
Ти кажеш: бувай", а я воїн, і це не відняти вже…

***
Передвісником бурі у склянці ти був через край,
І шалено-похмуро мені говорив: «вибирай:
Або я, або ти, тільки не цілий світ»
Голос звучав як арфа, зоставив слід.

Ти передвісник, справді, чи моя тінь?
З відбитками драм відгомін потрясінь…
Розбивається склянка бурями через край.
Я не скажу тобі : іди, або вибирай

***

Це було колись…довелось крізь асфальт прорости,
І від тоді ти став просто приреченим жити,
Тягнутись до сонця, і, може якби не ти
Хтось не зміг би тепер сонце в собі відкрити.

І сили були в тоненьких легких пелюстках,
І сильна жага в блідих і дрібних коріннях.
Чому ж ти тоді не відав, що значить страх?
Чому ж ти тоді проріс крізь асфальт з насіння?

Доточити би душу, здавалось її замало…
Допозичити б крила, стати на мить вогнем…
Допоки зелене листя ще не опало,
Тягнутись до сонця, вище із кожним днем

На осліп

В темряві йдеш…шукаючи шлях на осліп,
Та лише не виходь річкою з берегів.
Хтось і колись вже говорив, що досить…
Хтось і колись жив тільки так, як вмів.

Але ти кожен раз віднаходиш нову стежину,
І тобі кожен раз вже не жаль ані сил, ні сліз…
Мов розгублену і малу, мовчазну дитину
Душу свою без жалю зоставляєш скрізь.

***

І вогонь догорить, бо закінчаться мокрі дрова,-
Бо природа вогнів, зігріваючи нас догорати.
Не шукай більше слів, бо не скажуть нічого слова,
Бо слова наче сіль, як прикраса для рани, як грати.

Цей вогонь догорить, догоріли дрова і книжки,
Не прочитані нами, невагомі для нас й невідомі.
Не пиши більше так…не потрібні вже інші рядки,
Навіть небо твоє помістилось усе на долоні.


ЗМІСТ
Білий вовк………………………………………………………………… 5
Амур………………………………………………………………………. 6
Місто………………………………………………………………………. 7
Лабіринти………………………………………………………………… 8
Півкроку………………………………………………………………….. 9
Фарбами………………………………………………………………….. 10
Кришталевість розтане………………………………………………….. 11
Візаві……………………………………………………………………… 12
Синє небо несамовите…………………………………………………… 13
Як пісок висипаюсь із твоїх рук………………………………………… 14
Ти вибираєш……………………………………………………………… 15
Думки……………………………………………………………………... 16
Небо лягло на душу……………………………………………………… 17
Не думай багато………………………………………………………….. 18
Згубити барви……………………………………………………………. 19
Скелети в шафі…………………………………………………………… 20
Грози……………………………………………………………………… 21
Для відчайдушних……………………………………………………….. 23
Терпінням й кавою………………………………………………………. 24
З присмаком кави бог……………………………………………………. 25
Заколисує потяг………………………………………………………….. 26
Поверни, бо пора………………………………………………………… 27
Каравани снів…………………………………………………………….. 28
Не дивися на мене………………………………………………………... 29
Знати міру………………………………………………………………… 30
Блукати…………………………………………………………………… 31
Тоді, коли місяць п’яний………………………………………………… 32
Ні себе, ні тебе не жаль………………………………………………….. 33
Як навчитись не бути кимось…………………………………………… 34
Ніжність…………………………………………………………………... 35
Від кави, як від осені п’янію……………………………………………. 36
Зрізних висот……………………………………………………………… 37
Ефемерне………………………………………………………………….. 38
Ейфорія……………………………………………………………………. 39
Сюзанна…………………………………………………………………… 40
Замість тисячі днів……………………………………………………….. 41
Опиратися осені…………………………………………………………… 42
Тридцятий квітень………………………………………………………… 43
В небі пливуть кораблі…………………………………………………… 44
Скільки потрібно зневір………………………………………………..... 46
Скільки Богів померли в війні за тебе…………………………………… 47
Людина людині - дзеркало……………………………………………....... 48
Я наситилась морем………………………………………………………. 49
Ти кажеш…………………………………………………………………... 50
Передвісником бурі у склянці……………………………………………. 51
Це було колись…………………………………………………………….. 52
На осліп…………………………………………………………………….. 53
Вогонь догорить…………………………………………………………… 54