Мова
Мова
04.08.2004 12:00
Рейтинг: 0,00 (0)
Поэт: Семен Венцимеров
Серия стихов: Города 2
Я зрiдка згадую той час,
Коли я жив ще в Украiнi.
I залишилася вiднинi
Лиш мова, що еднае нас.
Вона скрiзь душу мов рiка,
Тече i не питае згоди
I не даруе насолоди,
А начебто чогось шука,
Комусь в душi моiй гука,
На що немае вiдгомону.
Хiба сльозу мою солону,
Давно вже висохлу, чека?
Без жодних планiв i надiй,
Без зволiкання, без умови,
Тече рiка цiеi мови,
Самотнi човники на нiй.
А кожний човник е то е спогад
Про давнi села i мiста
Про нiжний потиск, довгий погляд
Несмiлу радiсть або страх.
Та рiчка, темна i бурлива
В своiй ховае глибинi
Секрет, чому я нещасливий,
Чого бажаеться менi.
Я, може, навiть здогадався,
Чому, почавшись iз струмка,
Мене не покидае дар цей,
Ця успадкована рiка.
Чому вона менi шепоче
Ti вiршi, що давно не чув:
Про чорнi брови, карi oчi,
Що я iх майже позабув,
Омрiянi caдки вишневi,
Про степ, i море, i шляхи,
Про зiроньки у темнiм небi...
О, зрозумiло: за грiхи
Таку менi обрали кару:
Не забувати нi на мить
Все те, що втратив i шукаю,
Що неможливо не любить...
...Я зрiдка згадую той час,
Коли я жив ще в Украiнi.
I залишилася вiднинi
Лиш мова, що еднае нас
Читайте еще стихи
Стихи других поэтов
Комментарии к стихотворению
Это произведение ещё не комментировали.